У двадцять першім столітті, в Європі, дружба між нами починається вдосвіта, тоді коли й сирени повітряних тривог. Не встигну відкрити очі, читаю одразу, які ж це зараз міста під обстрілом і хто з моїх друзів сьогодні ще там. У двадцять першім столітті, в Європі, під час війни дружба – це тримати своїх в обіймах думок, молитись за них, з твого безпечного місця. Тримати, хоча б віртуально, за руку кожного з них, бо ж що іще тобі залишається? Відправляти короткі питання: як ти? Як твій кіт? Як твій пес? І діти твої – вже вивезла у безпечне місце? А вони, мої любі хоробрі друзі, що довгі години сидять по ванних кімнатах – найбезпечнішім місці в квартирі, так кажуть, відповідно до принципу двох стін (перша приймає на себе удар, друга – осколки). Обіймають своїх котів, собак, тулять до себе дітей, Відповідають мені одним словом – «норм» або «певне десь недалеко бахнуло». А я просто тримаю їх міцно в думках в спільних з минулого спогадах і майбутніх, які ми ще разом створимо. Будь ласка, тільки не ти, не сьогодні. Оля в Дніпрі Аня в Одесі Юля у Харкові На щастя, в Маріуполі в мене нікого нема на щастя інакше серце б так само вибухнуло воно ж замале аби витримати Маріуполь