​Лежати на твоєму плечі. Дихати небом. Дихати разом. Просто Дихати вдосталь. Бути морським причалом, бути вільним простором. Бути твоїм островом. Лежати. Дивитися вдаль. Лежати довго. Взагалі не рухатися. Колись ми боялись банальнощів. Цей страх у війну нівелюється. Лишилось збирати свічки всує, терпкі яблука й прості речі. Мовчати. Молитись за ЗСУ. Хреститись на дрони. І класти руки тобі на плечі. І поки ти спиш і уві сні плутаєш когось із моїм іменем, казати тобі про те, як багато на мене падає і ще впаде, як від втоми ламаюсь і як швидко від люті знов навіснію. Говорити тобі, що ми незламні й невинні. Невинно дивимось найстрашніші сни. Лежати на твоєму плечі, подумки пишучи нові заповіти, чешучи пальцями твоє волосся. І коли надто затишно лежати на твоєму плечі, то за звичкою, як для публічного звіту, казати: це слабкість. Це у війну примарилося. Це все нам здалося. Але мовчати і лежати на твоєму плечі. Вимкнути справи, додатки, думки - спокійно і впевнено, як можуть справжні дорослі з великим досвідом. Вимкнути все. Увімкнути простір. Й належатись. Поки не буде досита. Поки не буде досить. © Міла Шевчук Підписуйтесь на канал авторки: https://t.me/milavefiri